«Східний проєкт» завжди з гордістю розповідає про талановитих краматорців. Ми вже писали про вихованців гуртка «Крок до науки» ОЗЗСО «Лідер», яким керує викладачка української мови та літератури вищої категорії зі званням «вчитель-методист» Ірина Мельник.
І продовжуємо цю традицію.
Герман Ольховський — випускник цього року ОЗЗСО «Лідер» Краматорської міської ради, вихованець гуртка «Крок до науки».
За 2024-2025 навчальний рік має багато досягнень та перемог у всеукраїнських і міжнародних конкурсах:
Переможець міського (1 місце) та обласного етапів Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої» (номінація «Історія України і державотворення»). Дослідження «Юний краматорський герой Степан Чубенко: “Я зрозумів сенс життя”».
Переможець заочного та очного (1 місце) етапів ХVІІІ Міжнародного конкурсу з українознавства для учнів 8–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів (номінація «Возвеличення героїзму і мужності захисників України та вшанування пам’яті загиблих героїв»). Дослідження «Степан Чубенко: «Футбол для мене – більше, ніж життя. І більше, ніж життя, – це Україна».
Переможець Всеукраїнського конкурсу есе патріотично-громадянської тематики «Єднанням сильні!» Есе «Мирне небо Краматорська» (пам’яті Степана Чубенка).
Доповідач під час ХVІIІ Всеукраїнської філософської історико-краєзнавчої конференції учнівської молоді «Пізнай себе, свій рід, свій нарід» (м. Харків, 20.02.2025 р.). Доповідь «Юний краматорець-герой Степан Чубенко».
Доповідач під час ІV Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції учнівської молоді «Військово-історичні події на теренах України: минуле і сучасність» (м. Запоріжжя, 24.04.2025 р.). Доповідь «Краматорський герой Степан Чубенко як учасник проукраїнських заходів у Краматорську у 2013-2014 роках».
«Дізнавшись героїчну історію свого земляка, ще більше зрозумів значення патріотизму і любові до Батьківщини»
Герман Ольховський вважає, що юний краматорський герой Степан Чубенко, якому він присвятив есе, творчі й пошуково-дослідницькі проєкти, є сучасним прикладом для багатьох українців.
«Особливо чуттєвим для мене стало написання роботи про Степана Чубенка. Дізнавшись героїчну історію свого земляка, ще більше зрозумів значення патріотизму і любові до Батьківщини в житті свідомого громадянина. Життя Степана справило на мене велике враження. Він є сучасним прикладом для багатьох українців.
Я вважаю, що Краматорськ – місто, яке обов’язково вистоїть разом з усією областю та країною. Як і мої співвітчизники, завзято вірю, що невдовзі побачимо мирне небо над Україною і перемогу над ворогом.
Хочу подякувати своєму науковому керівникові Мельник Ірині Романівні та керівнику гуртка «Історія України» обласної очно-заочної школи «Юний дослідник» Рибалці Людмилі Дмитрівні, які були поруч на моєму шляху до успіху».
«Для мене історія – це живий зв’язок з минулим»
Також Герман поділився, чим приваблює його історія і ким він планує стати у майбутньому.
«Для мене історія – це живий зв’язок з минулим, котрий допомагає краще зрозуміти себе і навколишній світ. Натхнення до її пізнання я мав з самого дитинства. Мій батько розповідав, як, навчаючись у гімназії, полюбляв слухати лекції свого вчителя з історії й класного керівника Савчука Олега Анатолійовича. Через декілька років, опинившись на його заняттях, я зрозумів, що історія - це моє. Зараз я вступив на факультет політології і журналістики та планую надалі пов’язати своє життя з цією сферою».
«Кожна написана сторінка досліджень прожита й пережита нами»
Ірина Мельник розповіла, як тривала робота над пошуково-дослідницькими проєктами, присвяченими патріоту нашої країни Степану Чубенку.
«Я була вчителем української мови та літератури й класним керівником у Германа, коли він навчався в 5-9 класах. Мій яскравий довоєнний спогад – події 9 листопада 2021 року. Це було Свято української писемності та мови та день народження Германа. Зранку я привітала його з 14-річчям, а потім ми разом з іншими учнями й вчителями гімназії писали Радіодиктант національної єдності й ділилися враженнями з журналістами телеканалу «Суспільне Донбас».
У цей день ми з Германом зробили спільне фото - останню нашу світлину за мирних часів у Краматорську... У 10-11 класах Герман був вихованцем гімназійного гуртка «Крок до науки», а я – його науковим керівником.
Зі Сталіною Чубенко я вперше познайомилася 27 серпня 2024 року під час заходу, який відбувся онлайн у Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського. Вона розповіла про дитинство та юність Степана, його захоплення, волонтерську й благодійну діяльність, участь у проукраїнських заходах у Краматорську та в Києві, презентувала відео, слайди, читала поетичні й прозові твори сина. Це було неймовірно зворушливо й щемливо, до плачу в душі й сліз на очах...
У той день у мене виникло бажання більш глибоко пізнати Стьопу й написати з учнями про нього пошукове дослідження.
Свої творчі й пошуково-дослідницькі проєкти про Степана Чубенка ми з Германом написали на основі кількох інтерв’ю зі Сталіною Чубенко, документів із відкритих інтернет-джерел, творів Степана, світлин і документів із його родинного архіву.
23 листопада ми з Германом організували першу онлайн-зустріч із пані Сталіною. Спілкувалися більше двох годин. Це були надзвичайні враження! Мали відчуття, що Стьопа присутній з-поміж нас. У грудні ми спілкувалися зі Сталіною В’ячеславівною ще кілька разів телефоном, багато переписувалися у вайбері й телеграмі, коли опрацьовували певні джерела, хотіли щось уточнити, перевірити. Кожна написана сторінка досліджень прожита й пережита нами.
Герман за цей час проявив себе як дисциплінований, відповідальний, допитливий, цілеспрямований дослідник.
У січні 2025 року я відвідала Гарнізонний храм святих Петра і Павла у Львові. Побачила в ньому постери з інформацією про загиблих військових. На одному з них було фото нашого 16-річного краматорського героя Стьопи Чубенка. Неймовірне зворушення серця… Також отримала від пані Сталіни посилку з подарунками – книжкою «Жити попри все: розповіді жінок про війну 2014 і 2022» й збірку Степана Чубенка «Я зрозумів сенс життя…» з дуже цінним і натхненним дарчим надписом: «Пані Ірині з вдячністю за велику працю з виховання молоді-патріотів України. Разом до Перемоги».
Герман Ольховський
Есе «Мирне небо Краматорська» (пам’яті Степана Чубенка)
«Я люблю світанок, який проганяє нічну темряву. Люблю сонце, чиї промені зігрівають зважнілі повіки. Люблю безтурботне й спокійне життя… Таким воно було до 24 лютого 2022 року. Раптом чую калатання власного серця. Воно змушує розплющити очі. Переді мною хлопець, чиє світле волосся виблискує в променях ранкового сонця. Ніби я вже десь бачив його. А, згадав: світлини юнака були розміщені на білбордах у Краматорську. Їх показували й вчителі на уроках звитяги. Це – Степан Чубенко, Народний Герой України. Але він загинув 2014 року від рук бойовиків у селищі Горбачево-Михайлівка поблизу Донецька. Я не можу зустрітися з ним. Напевно, це сон наяву або фантом моєї пам’яті.
– Доброго ранку, Степане! Ти живий? Ти повернувся?
– Ні. На жаль, ні. Ти ж бачиш: мені шістнадцять, вічних шістнадцять. Розкажи, як живе зараз у свої шістнадцять років молодь Краматорська.
– Стьопо, не знаю, що й казати. Я навчаюся в одинадцятому класі. Фронт так близько – лише у двадцяти кілометрах від Краматорська. Тому більшість учнів моєї школи виїхали до інших областей України, як і я, або за кордон. Ті, хто залишився вдома, постійно чують гучні звуки сирен, що сповіщають про повітряну тривогу, іноді – вибухи. І тоді стає страшно. Страшно, адже знову хтось міг загинути, а чиясь домівка перетворитися на руїни.
– Стій! Про що ти говориш? Тоді, у липні 2014 року, я повертався до Краматорська, тому що його звільнили від проросійських бойовиків. Бандити схопили мене біля Донецька. Але українські війська вигнали бандитів із Краматорська та Слов’янська, Дружківки й Костянтинівки. Не розумію, як сталося, що рідне місто знову під загрозою окупації.
– Степане, у лютому 2022 року російська федерація почала проти України повномасштабну війну. Від ракетних ударів, обстрілів, улучань дронів потерпають Харків, Одеса, Київ, Суми, Дніпро... Перетворилися на братські могили Маріуполь, Бахмут, Авдіївка. Пам’ятниками височіють обпалені кістяки будинків із вибитими очницями вікон. Зараз мій головний жах – побачити таким Краматорськ.
– А я ще не вірив тоді, що у ХХІ столітті людина може перетворитися на хижого звіря. Що можна вбити за синьо-жовту стрічку на рюкзаку чи за шарф футбольного клубу «Карпати» зі Львова.
Але вже усвідомлював, що для українських патріотів жити в окупації небезпечно, тому виїхав із Краматорська, коли бойовики почали затримувати учасників акцій із протидії окупації міста. Але багато хто (і я теж) вважав тоді, що ворог дотримується правил військової честі, не вбиває беззбройних жінок, дітей і підлітків. Тому я й повертався до звільненого Краматорська через Донецьк, де бойовики й схопили мене… Але моя смерть мала попередити про нелюдяність ворога та про його ставлення до українців! Ви мали час підготуватися до відсічі російській агресії.
– Степанку, я майже не пам’ятаю 2014 рік. Тоді мені було сім років. Я у 2022 році навчався лише у восьмому класі. Згадую військових на вулицях Краматорська, ветеранів АТО на заходах у гімназії. А ти знаєш, що твоє ім’я присвоїли школі, де ти навчався? Знаєш, усе-таки мені здається, що до 2022 року ми свідомо не пускали війну у власні думки, у свої сьогодення й майбутнє. Війна залишалася десь там: на Луганщині, на підступах до Донецька, під Мар’їнкою та під Майорськом…
– Це прикро, що після 2014 року українці не зрозуміли, що справа не тільки в місцевих сепаратистах, які кликали на допомогу росіян. Вони навряд чи утримали б державні установи Краматорська, які захопили 12 квітня 2014 року, якщо б не допомога зі Слов’янська від росіянина Гіркіна (Стрєлкова). Можна зневажати цього реконструктора білогвардійського руху, який вирішив у реальному житті відродити російську імперію. Але небезпечно забувати, що для таких, як він, уся територія колишньої імперії – їхня власність. Росіяни сприймають мешканців цих земель не українцями, а малоросами, мало- або недоросіянами.
– Твоя правда, Степане. Від російських окупантів сьогодні потерпають не тільки Донеччина та Луганщина, а вся України. Частково окуповані Херсонська, Харківська та Запорізька області, путіну замало Криму й Донбасу.
– Це – жахливо. Але спільна біда об’єднує.
– Непокоїть, що під час евакуації в більш безпечні регіони на правому березі Дніпра в мене склалося враження, що деякі місцеві мешканці не впускають війну у свою свідомість так само, як ми до 2022 року. Вони вважають, що путін не перейде Дніпро, адже на заході України не розмовляють російською мовою, не слухають російських виконавців, не підтримують російське. Дехто з українців ще й сьогодні вірить, що ворогу не потрібні люди з українською самосвідомістю. Вони й далі не розуміють: російському агресору не потрібні люди взагалі. Після себе путінські війська залишають випалену безлюдну пустелю.
– Що ще треба сьогодні пояснити українському суспільству? У 2014 році я загинув біля Донецька за синьо-жовту стрічку. Сьогодні гинуть під обстрілами люди на Харківщині й Запоріжжі, у Краматорську та в Покровську. А завтра війна може ввійти в життя тих, чия рідна домівка знаходиться на великій відстані від російського кордону.
Калатання серця посилюється. Я повертаюся в реальність. Сьогодні моє майбутнє залежить не стільки від освіти, культурного розвитку чи батьківського статку, скільки від того, чи вдасться зупинити ворога. Ми живемо в страшні часи, коли марно втікати в ілюзорний світ мирного життя. Я маю готуватися боротися за себе, за своїх рідних, за пам’ять про загиблих героїв.
Подумки прогулююся Садом Бернацького в Краматорську. Підходжу до бронзового пам’ятника Стьопі Чубенку, який грав голкіпером у юнацькій команді «Авангард». Ми, обоє юнаки, усміхаємося один одному. Степан зрозумів, у чому сенс його життя, у дуже юному віці. Він казав, що «в житті є три святині: Бог, батьки й Батьківщина». Синьо-жовтою стрічечкою перев’язаний букет квітів біля пам’ятника. Це стрічка безсмертя юного українця, мого земляка…
Золота осінь гріє душу теплими щемливими спогадами про колишнє мирне дитинство. Посеред ранкової тиші я мрію, що в моєму рідному Краматорську немає війни, руйнувань і смертей. Я вдивляюся в голубінь краматорського неба. З клена падає жовтогарячий лапатий листочок. Я ловлю на ньому звісточку зі світлими рядками Степанової поезії: «…Я звичайний українець, І я мрію про одне, Щоб на прапорі воліло Завжди жовте й голубе». Примружую очі – і в уяві постають залиті світлом вулиці, синє полотно мирного неба Краматорська та білі крейдяні схили пагорбів на околицях мого любимого міста…».
